Світ як масонство і уявлення

19823_383816318491960_7362238843075317891_n

Тема масонства останніми роками ворохобить обивательську уяву, асоціюючись з політичною та економічною владою, таємницями і кулуарними угодами, які, мовляв, вирішують долю світу. Розбуялось безліч спекуляцій на тему приналежности тих чи инших українських політиків чи діячів до масонських структур. Ба більше, з боку російських «політологів та істориків» дедалі активніше лунають навіть версії, що Україна, яко незалежна політична формація, була породженням масонської змови.

Усі подібні теоретизування базуються на псевдо-доказах, припущеннях або ж документах, що виявляються цілковитою фальшивкою. Зрештою, для благолепного попа чи його феесбешного куратора масонами є всі українські політики-розкольники, що замислили змову, замахнувшись на святий московський Третій Рим – тож масоном є і Мазепа, і Петлюра, і Карл ХІІ, і Ющенко з Бандерою. У свою чергу, націоналістичний шанувальник «крови й сокири» знайде «масонську змову» проти ідеалів самостійництва-державництва в усіх апологетів націонал-демократії та ліберальної економіки – від Чорновола до Пинзеника. А от пересічний провінційний митник бачить масонерію в усьому, що виходить поза межі уяви про найближчий базар. Відтак масонськими для нього будуть і факультет української філології, і прокуратура, і Союз українок і навіть неорганізовані в профспілку поодинокі органісти, себто всі інституції, що функціонують в «чисто ніпанятний спосіб», – адже ці люди займаються чимось в ім’я досить абстрактних ідеалів. Для митаря «правдиве життя» инакше – «заробляти» на прикордоннім постерунку та їздити в «мерсі» під шансон в напрямку стриптиз-бару. Зрештою, будь-яка діяльність, далека від заробляння бабла й гучного прогулювання його, є масонською.

Подібні підозри іманентні людській природі. Навіщо писати українські поезії, якщо можна відкрити українську ж корчму. Певно, саме це, суто світоглядне розшарування колись і спричинилося до появи масонства; коли люди побачили за «явним і очевидним» неявне і приховане, а за причепуреними «істинами» про споконвічний порядок – звиклу фальш, цинізм та облуду.

Таким чином, будь-який порух душі, що не вкладається у простір, виписаний парафіяльним священиком та війтом, свідчить на користь «підозрілости». У «ліпші», релігійніші часи за це кидали до в’язниці чи спалювали, зараз за це звинувачують у масонстві, й доказовою базою стає будь-що. Від натяків у довільно підібраних текстах до виловлювання будь-якого числового символізму: «якщо додати цифри, розміщені на чотирьох раменах перевернутої п’ятираменної зорі, вписаної у квадрат, та перемножити цю суму на 184, отримаємо число звіра».

Зрештою, часто-густо просто маємо підміну логічного слідування, де із висновком переплутується засновок, будь-яке непублічне об’єднання стає масонством, а боротьба зі збидлінням та фундаментальною темнотою набуває рис метафізичної змови. «Оооо, той Петро, оооо, то він масон», – а звідки знаєш? Та кажу тобі, щось він підозрілий. І друзі в нього підозрілі». Тож масон – онтологічний синонім до позначування всього підозрілого, незрозумілого чи просто нового.

Зрештою, за перевернутою логікою довільного «символізму», фарисеї могли з легкістю сприймати яко зачинателя масонської ложі «Новий Завіт» Ісуса Христа, й уважати першим масоном – апостола Петра, що став наріжним каменем ложі.

Досі всіх «стурбованих» хвилює, чи був Петлюра масоном? Чи були масонами Шевченко та Франко? Напозір подібні питання мають риторичний характер, бо ж верифікувати цього не вдасться ніколи. На кожен аргумент знайдеться подібний контраргумент, а на кожне свідчення – десяток спростувань.

Книжки ж з історії масонства у більшості нагадують літературу з історії вторгнень НЛО чи підручників з чорної магії. Але перевірка на масонистість українських «і мертвих, і живих, і ненароджених» достойників впирається у глухий методологічний кут – чиї ж свідчення можуть бути достатніми, аби вказувати на чиюсь приналежність до масонства? Бо ж, якщо вірити авторам відповідної белетристики, Статут суворий і передбачає і штрафи, і кастрацію, і відповідне прокляття за розголошення таємниці.

З певністю можна говорити про приналежність до цього закритого ордену хіба людей, що самі її задекларували (щоправда, досвід сотень самопроголошених гетьманів й генерал-отаманів українського козацтва додає скепсису). Простіша ситуація з жителями Заходу, де ложі були наріжними ланками громадянського суспільства, тож і залишили по собі чималі архіви. Не надто складно й з провідними мислителями Нового часу, що працювали у потужних ложах, кузнях модерного світогляду, які наново перекували феодальний світ, деконструювавши безліч засадничих мітів. Чи були мислителі Нового Часу у масонерії – невідомо. Але, якщо аналізувати їхній доробок на предмет «масонського символізму», певні речі кидаються в очі. Хоча, можливо, це пов’язано лише з недосконалістю «оптичного» апарату, адже мислителі, знані більшості нинішньої напівтемної інтелігенції, увійшли до її інтелектуального кругозору лише тому, що створили нову інтелектуальну пропозицію. Яка й перемогла. І, задавши загальний тон і сформулювавши нинішню інтелектуальну візію, стала єдиною прийнятною. Щоправда, лишається загадкою – чи внаслідок тотальної перемоги масонерії, чи просто внаслідок своєї послідовности.

Як би там не було, всіх без винятку цікавить, чи бува часом Білл Ґейтс не масон. Але мало кого цікавить, що стояло за глибоким поетичним символізмом Кіплінґа і наскільки він перекроїв розуми, творячи «нову» колоніяльну політику Великої Британії. Не надто переймають й правдиві зміни у світовому порядку, впроваджені Беконом, Спінозою, Вольтером, Фіхте чи Геґелем. Адже за глобальністю впливу (через університети) вони значно випередили усіх карбонаріїв. Шевченко, безвідносно до його участі в мулярському русі, вимурував з духовної цегли досконалий ментальний проект – Україну – який, згідно до Тарасових креслень, обріс живою плоттю. Чи допомогло би Шевченку масонство стати геніальним поетом – навряд чи. Чи врятувало б воно Шевченка від участі тисяч підданих забуттю прізвищ – не знати. Доводилось зустрічати повідомлення про масонський «розлив» Сковороди чи Івана Котляревського. Але всі уточнення у відповідь закінчуються натужним гигиканням, кривуватим підморгуванням та задушливим «та не питай, звідки я знаю». Відтак, історія українського масонства поступово набуває абсолютно ґротескових рис, розгортаючись за логікою «хибного кола».

Зрештою, версій про походження масонства (від тамплієрів до будівничих єгипетських пірамід) не менше, ніж версій про походження українців. Й кількість їх дорівнює кількості бажаючих похизуватися своєю поінформованістю. Єдиний вихід – довіритися власному бажанню: хочете бачити Шевченка (Котляревського, Петлюру, Ющенка, Бандеру) масоном – то й на здоров’я. Якщо ж не хочете – на здоров’я теж. Найважливіше ж при цьому – не прагнути вивести ґенезу люмпеніату з товариства ілюмінатів, попри всю спокусливість цього.

Антон Борковський

Джерело

Завантажити повний випуск журналу

Leave a Reply

  

  

  

You can use these HTML tags

<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>